Главная › Новости

§ 2. Політичні програми гетьманів України - Історія вчень про право і державу - - Електронна бібліотека

Опубликовано: 25.10.2018

Відродження української державності нерозривно пов´язано з ім´ям Богдана Хмельницького (1595—1657). Одержа­вши гетьманську булаву й очоливши казацько-селянське повс­тання 1648 р., своїм найближчим політичним завданням ставив захист козацької республіки, «давніх прав Запорізького Війська», селян, міщан, православної церкви. На першому етапі війни Хмельницький наносить ряд поразок коронним військам. Од­ночасно гетьман намагається підкріпити свою програму диплома­тією, веде активне листування, шле послів польському королю, сенаторам, воєводам, московському царю, щоб залучити його до спільної боротьби з Польщею.

Успіхи казацько-селянської армії додають сміливості планам Хмельницького: домогтися політичної автономії України в складі Речі Посполитої. Блискуча перемога українських військ під Зборовим у 1649 р. реалізує плани гетьмана: Зборівський договір за­ кріплює автономію Козацької держави. Однак невизначеними зали­шаються питання становища нереєстрового козацтва, селянства, володінь польських магнатів і шляхти на українських землях.

Всенародна підтримка Визвольної війни, здавалося, зробила реальною перспективу відродження державності, звільнення всієї етнічної території України. Дипломатичне листування гетьмана підтверджує його рішучість: «виб´ю з лядскої неволі народ весь руський» і — «аж по Віслу». «А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи! Туди я зажену більш можних ляхів, дуків і князів. А будуть лі і за Віслою брикати, знайду я їх там пе­вне». Таким чином, програма-максимум Хмельницького перед­бачала повернення західних земель Київської Русі, слави її кня­зів — «по тим границям, як володіли благочестиві великі князі».

Однак подолання політичної кризи в Польщі, викликаної смертю короля, поразка українських військ під Берестечком в результаті зради союзника — кримського хана ускладнили геопо-літичне становище України, змусили гетьмана шукати більш на­дійного союзника. Він веде переговори з Туреччиною, Молдаві­єю, Семиграддям, Швецією, пропонуючи створення антипольської коаліції. Альтернативним планом створення полі­тичного союзу держав був проект створення конфедерації трьох держав — Польщі, Литви й України. До цього не готові були поль­ські магнати і шляхта. Тому оптимальним варіантом союзу геть­ман і його старшина обрали союз із православною Росією.

Переяславський договір 1654 р., конкретизований у «Берез­невих статтях» Б. Хмельницького (спочатку з 23 пунктів), пе­редбачав збереження козацької республіки з усіма правами і при­вілеями козаків і їх старшини, невтручання царських намісників у козацьке самоврядування і судочинство, збереження виборно­сті гетьмана, 60-тис. козацького реєстру і т.п. Практично всі положення пропонованого гетьманом договору були задоволені Москвою. Інші були підтверджені царськими указами. Обме­жувалося лише право гетьмана на дипломатичні зносини з Поль­щею і Туреччиною.

Б. Хмельницький розцінював україно-російський військово-по­ літичний союз як такий, що має юридичну силу для обох сторін при обопільних зобов´язаннях та під верховенством російського царя. Гетьман сподівався, що Росія стане надійним союзником і гарантом безпеки України, її кордонів з Польщею і кримським ханством. Він усвідомлював свою відповідальність за народ України, його державність і права. У «Березневих статтях» (п. 1) гетьман жадав від царя: «Вначале изволь, твое царское величе­ство, подтвердити права и вольности наши войсковые как из ве­ков бывало в Войське Запорожском»1. Однак сторони по-різно­му тлумачили суть договору, його роль у своїх планах. В Україні договір з Росією довгий час розглядався як своєрідна «Консти­туція». Московський же цар і його уряд — як юридичний при­від приєднання України до Росії. Так, вже в 1656 р. московський цар пішов на мир з поляками без участі української сторони. Проте найважливіші пункти «Березневих статей» Хмельницького зберігали правову силу в Україні протягом майже цілого століт­тя, хоча й постійно порушувались царським урядом.

Таким чином, під керівництвом .Хмельницького український народ у Визвольній війні скинув польське ярмо, відродив дер­жавність, створив Козацьку республіку на майже всій території країни. Після Зборівського договору Європа, у т.ч. і Росія, ви­знали Україну як державне утворення, суб´єктом міжнародного права зі своєю територією і кордонами. Державотворчий геній Хмельницького проявився і в тім, що він зміг очолити перемо­жну визвольну війну народу, втілити його національні і держа­вні інтереси, відродити державу на демократичних началах, по­роджених народним досвідом і творчістю. Гетьман був першим і, на жаль, останнім харизматичним лідером, хто зміг сконсолі­дувати українське суспільство, пом´якшити гостроту соціальних протиріч, провести ряд важливих соціально-економічних пере­творень. І сьогодні вражають їх результати: воююча держава мала бездефіцитний бюджет, розвинуту торгівлю, експорт, діюче пол­кове самоврядування, ефективну податкову систему.

Одним з останніх пунктів політичної програми Хмельницько­го був намір додати українській державі в оточенні феодальних монархій форму козацької республіки зі спадковою гетьманською владою. У дипломатичному листуванні він часто називає себе «єдинодержцем» і «самодержцем руським», спадкоємцем київ­ських князів. О. Кромвель у листах до гетьмана називає його «ім­ператором запорізьких козаків». Однак передчасна смерть пере­шкодила здійсненню політичних планів і намірів Хмельницького.

З його смертю подальша еволюція державно-правової ідеології в Україні характеризується наростанням її багатовекторності, по­чатком Руїни. Уже наступний гетьман Іван Виговський ( ? —1664) у відповідь на грубе втручання Москви у події в Україні, пору­шення «Березневих статей» 1654 р. шукає союзу зі Швецією, Польщею, Литвою. Його політичні наміри ясно відбили Корей­ський договір зі Швецією (жовтень 1657 р.) і Гадячський трактат (1658 р.). Перший послідував після серії блискучих перемог шведського короля Карла X і його союзників над польськими військами. Прагнучи скористатися їх плодами, гетьман обумо­вив в українсько-шведському договорі розширення західних кордонів України до Вісли. Однак козацьке військо наказного ге­тьмана А. Ждановича потерпіло поразку і залишило територію Польщі.

Друга невдала спроба Виговського зберегти номінальну зале­жність Козацької держави пов´язана з Гадячським трактатом, що передбачав створення союзу трьох держав — Речі Посполитої, Ве­ликого князівства Литовського і Великого князівства Руського (тобто України). Статті договору гарантували права православної церкви, передбачали розвиток системи освіти, заснування двох академій із усіма «прерогативами і вольностями». Обумовлюва­лося відновлення українських кордонів, порушених війною, під­креслювалося, що народи трьох держав «повинні зіставатися при своїх свободах». Військо Запорізьке залишалося під юрисдикці­єю гетьмана, «згідно з стародавніми вольностями їх». Король по­винен був обиратися для трьох держав, а гетьман оголошувався довічно військовим і громадянським правителем України. їй на­давалося право мати свій суд, чеканити монету. У майбутньому союзі передбачались загальний сейм, об´єднані збройні сили у випадку зовнішньої загрози, єдина податкова система і т.п.

Однак статті трактату помітно обмежували демократичні за­воювання Козацької республіки, відступали від положень «Ста­тей» Хмельницького. Документ навіть не згадує Генеральну ко­зацьку раду, у якої відбиралося право прямого обрання гетьмана. Це право передавалося королю, що вручав булаву одному з чо­тирьох кандидатів від Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Гетьман втрачав право на власну дипломатію. Стат­тя 6 трактату встановлювала право й умови повернення шляхті і католицькому духовенству всіх «маєтностей і фундацій», що не могло не викликати гніву і збурювання у козаків і селян. Трактат зобов´язував гетьмана з військом запорізьким перебу­вати у вічній «вірності, підданстві і послушенстві» у польського короля і всієї Речі Посполитої. Таким чином, майбутній союз скоріше нагадував федеративний, ніж конфедеративний держав­ний устрій.

Політика Виговського на зближення і союз з Польщею, від­новлення економічних прав магнатів, шляхти, католицької цер­кви в Україні викликала повстання козаків і селян, а сам геть­ман був змушений рятуватись у Польщі.

Наступна рішуча спроба розриву з Москвою і збереження української державності зв´язана з ім´ям Мазепи.

Політична доктрина гетьмана Івана Мазепи (1640—1709) > пе­редбачала об´єднання захоплених агресивними сусідами українських земель і відновлення державності під протекторатом шведського короля. Свої задуми він пояснював у «Промові до урядників військових і цивільних козацької України напередодні розриву з Москвою 1708 p.», «Маніфесті до українського війська і наро­ду» (1708 p.).

По-перше, за словами Мазепи, у переговорах з польським, шведським королями і з російським царем він домігся нейтралі­тету України у російсько-шведській війні, права захищати свою територію, а з досягненням миру — відновлення її державності, «з усіма колишніми правами і привілеями, що вільну націю озна­чають». Гарантом України, за його словами, погодилися бути Франція і Німеччина. Проте цар Петро І зовсім не зважав на нейтралітет України і втяг її у війну.

По-друге, українсько-шведський договір, переконував Мазе­па, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків на­ших королями шведськими уложені». За новим актом, стверджу­вав він, відновлювався правовий статус України як самостійної держави під шведським протекторатом — «найвищим ступенем сво­боди та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.

Політичні плани Мазепи передбачали створення в майбут­ній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на укра­ їнську шляхту. Але їм не дано було збутися. Полтавська битва 1709 р. і розгром шведських військ поставили хрест і на полі­тичних планах гетьмана, і на його долі2.

За спогадами С. Величка, політичні погляди Мазепи знахо­дилися під сильним впливом вчення Н. Макіавеллі. На думку мемуариста, гетьман добре засвоїв головні принципи макіавелізму, любив повторювати: треба вміти змінювати шкіру лиса на шкіру лева; таємниця — це дуже важлива справа; государ повинен читати історію, міркувати над справами видатних людей; нехай не боїться пізнати ганьби за ті недоліки, без яких важко було б врятувати державу; усе гине там, де государ що­хвилини не готовий захищати свою владу як лев, як вовк, як собака та ін.

Справи Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672—1742), обраний гетьманом у Бендерах. При цьому ним були складені і прийняті козаками і старшиною, які емігрували, «Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорізь­кого» (1710 р.) — конституція для майбутньої України під швед­ським протекторатом.

Конституція складається з 16 статей і починається з урочи­стої декларації: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Документ передбачав пра­вове врегулювання самих болючих проблем: чітко формулюва­лися виключні права православної віри в Україні (ст. І); визнача­вся національно-державний суверенітет країни в кордонах, встановлених міжнародними договорами за часів Б. Хмель­ницького (ст. II); проголошувався намір відновлення добросусід­ ських відносин із Кримським ханством (ст. III ); конституція зо­бов´язувала гетьмана вжити заходів щодо звільнення земель Війська Запорізького від російських військ і фортець та їх повернення під його виняткову юрисдикцію (ст. IV, V).

Особливу увагу привертає ст. VI Конституції, де йдеться про публічну владу у майбутній відновленій державі. Автор Консти­туції доходить висновку: самодержавство не притаманне геть­манському правлінню, республіці.´Сам гетьман не може наділя­тися абсолютною владою. Для цього Конституція передбачає поділ владних повноважень між законодавчою (козацькою Гене­ральною радою), виконавчою (гетьманським, полковим і сотенним урядами) і судовою (системою сотенних, полкових, городо­вих судів, Генеральним судом) владою.

Для «публічної рівноваги порядку» передбачалася система стримок і противаг. Так, без попереднього рішення і згоди Ге­неральної ради «на власний розсуд (гетьмана) нічого не повин­не ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися». Між се­сіями цього козацького парламенту (він збирається тричі на рік, — на Різдво, Великдень, Покрова) «гетьман наділяється пев­ною свободою влади і впливу». Він вносить на розгляд Генераль­ної ради свої пропозиції (законопроекти), і вона повинна «з чистим сумлінням, відкинувши свої й чужі приватні інтереси» прийняти правильні рішення. Як дорадчий і контролюючий ор­ган при гетьмані мала діяти Рада старшини, без згоди якої він був не вправі самостійно приймати рішення з міжнародних, фінансових, судових справ, виборів старшини. Старшина могла зажадати звіту гетьмана, «висловити докір» йому, «однак без ли-хослов´я і без найменшої шкоди високій гетьманській честі». Справи проти гетьманської честі повинен був розглядати Гене­ральний суд, а не вирішуватись самим гетьманом. Усі державні посади передбачалися виборними, але кандидатів на них затвер­джував гетьман. Полковникам і сотникам належало не тільки керувати військами, але й населенням, мати адміністративну владу на території полку чи сотні (ст. VI, IX, X, XII).

Таким чином, Конституція передбачала строгу підзаконність дій гетьмана, контрольованих Генеральною радою, Радою стар­шин, Генеральним судом.

Значна увага приділяється правовому врегулюванню проблем  соціально-економічного життя країни, соціальному захисту знедо­ лених, їх правам (ст. X—XII, XIV—XVI). Проголошувалася необ­хідність створення таких умов в Україні, які б запобігали еміграції населення, корупції, зловживанню владою, кар´єризму. В Основ­ному законі наполегливо проводяться важливі правові прин­ципи — верховенство закону в державі, співмірність покарання

Таким чином, на відміну від політичних проектів Мазепи, Конституція Орлика передбачала створення в країні парламент­сько-гетьманської козацької республіки. Очевидно, автор Кон­ституції враховував гіркі уроки свого попередника, прагнув більш повно закріпити в Основному законі права козацької старши­ни, простих козаків, селян, міщан. В історії європейської демо­кратії Конституція Орлика безперечно є одним з видатних пра­вових документів XVIII ст., що поклав початок вітчизняному конституціоналізму.

П. Орлик — автор менш відомого, але важливого для вітчиз­няної політико-правової думки твору «Вивід прав України». Тут обґрунтовано права українського народу на свою державність, за­ хист своєї свободи, вибір своїх союзників. Ці права народу, реалі­зовані Б. Хмельницьким і його сподвижниками, були закріп­лені міжнародними договорами, Переяславським договором, названим «вічним», аргументує автор, гарантували Україні не­доторканність її державного ладу, збереження вольностей і спо­кою. Однак україно-російський договір був грубо порушений російським урядом, що усе більше обмежував суверенітет Украї­ни. Орлик робить висновок: цар не має ніяких правових під­став відбирати у Гетьманщини її свобод і прав. Право Украї­ни — захищати їх, укладати союз з будь-якою державою. Це право, вважає Орлик, і спробував реалізувати Мазепа, уклавши союз зі шведським королем, який обіцяв відновлення україн­ської державності під шведським протекторатом.

На думку Орлика, московські насильства грубо порушують невідчужувані права нації, норми природного, державного і міжна­родного права, «одним із головних принципів котрого є: народ завжди має право протестувати проти гніту і привернути ужи­вання своїх стародавніх прав, коли матиме на це слушний час». Автор вважає московського царя узурпатором прав народу Украї­ни і закликає міжнародне співтовариство не визнавати цієї узур­пації, стати на сторону пригнобленої нації.

Таким чином, політичні програми гетьманів України і їх дер­жавотворча практика — унікальне явище політичної історії Єв­ропи. Козацька демократична республіка, проекти її перетворен­ня в гетьманську чи в парламентсько-гетьманську республіку — реальна утопія XVII—XVIII ст. Вона, як самотній острів, в морі західних і східних монархій, деспотій, імперій була приречена. її демократичні ідеали на століття випередили суспільно-політич­ний розвиток країн східноєвропейського регіону і вплинули на наступну еволюцію вітчизняної політико-правової думки.