Главная › Новости

Наталчине щастя-нещастя

Опубликовано: 26.01.2019

Під час лікування в неврологічному відділенні я зустріла надзвичайну жінку. Слухаючи її життєву історію, я вирішила з її дозволу відіслати це в редакцію. 

З самого дитинства, поліомієліт пошкодив, вірніше, вразив Наталії праву руку. Рука висіла, мов плітка, і була зовсім не керованою. Наталочка болісно сприйняла свій діагноз, не знала, що буде робити далі, як буде обслуговувати себе однією лівою рукою. а ще вона переживала через те, що ніхто з хлопців тепер не зверне на неї увагу: кому потрібна жінка-каліка? Хто захоче зв'язати свою долю з інвалідом?

Вона і зараз дуже гарна. Уявляю, якою красунею вона була тоді,

коли їй було 17! А яка вона стримана, культурна, добра…

Тоді, в юності, вона вирішила, що буде добре навчатися і обов'язково вступить до вузу. Мріяла бути викладачем англійської мови. Середню школу закінчила з золотою медаллю, вступила до Національного Університету ім. Т. Шевченка й отримала диплом з відзнакою. Наталка повернулася у Кривий Ріг, де на неї чекали батьки, які її дуже підтримували і допомагали. Влаштувалася вона на роботу в Тернівський індустріальний технікум. Викладала англійську мову.

Все було добре, але тільки на перший погляд. Наталці бракувало сім'ї. Мріяла про щасливу дружну родину, про дітей, бо мала вже 32 роки. А хто з жінок у такому віці не хоче вийти заміж?! Але жоден із чоловіків її не помічав. Ночами вона плакала від болю, їй було прикро і сумно. Думала про те, чому саме з нею жартує доля, чому так жорстоко випробує на міцність саме її, красуню-розумницю?

Та ось одного весняного дня до технікуму прийшов працювати викладачем фізичного виховання молодий, стрункий, кароокий красень Ілля. Зустрілися вони під час педагогічної ради. Наталя підвела очі й побачила, що він не слухає декана, а пильно слідкує за нею. Дивиться, як вона швидко пише лівою рукою, щось занотовуючи в щоденник.

Після наради він підійшов до неї і запропонував додому йти разом. Дорогою познайомилися краще. Ілля квартирував у Наталчиних сусідів і з того часу на роботу й з роботи вони ходили разом. Він уже все знав про її долю - сусідка розповіла, а от Наталя про Іллю нічого, майже нічого, не знала.

Через місяць після їхнього знайомства померла мати Наталі, а ще через місяць помер і тато. Їй було дуже важко одній у великому будинку. Ілля все частіше ставав у пригоді: щось підлагодити, прибрати у дворі тощо. А під Новий рік Наталя зізналася Іллі, що вона вагітна. Чоловік зрадів і більше вже нікуди не йшов від неї - жили разом.

Прийшов час, і Наталя народила гарненьку дівчинку, яку назвали Зоряною. Молодій мамі було важко доглядати дівчинку, і вони вирішили, що у декретну відпустку піде Ілля, а Наталочка працюватиме. Так і зробили. Ілля все встигав: і донечку доглядав, і їжу готував, і Наталочку зустрічав із роботи.

Роки промайнули швидко. Зоряна виросла, здобула вищу освіту, вийшла заміж і разом із чоловіком мешкає у далекій Амурської області, в Росії. Залишилися Ілля та Наталя вдвох. Рідні не мають. Живуть одне для одного. Та ось у червні в їхню родину постукало горе. У Наталі Віленівни стався інсульт. Якби ви бачили, як старанно доглядає за нею Ілля Вітольдович: і вмиє, і зачеше, і погодує, і пожартує:

- Знала, люба моя, що робила, коли чоловіка собі на 8 років молодшого обрала. Тепер ось цей факт і має значення. Я ще силу маю, мені всього 70!

Дружина йому вдячно посміхається й закохано дивиться на чоловіка. Ілля обіймав її плечі, цілував її голову, садив в інвалідний візок і віз гуляти парком, котрий був побіля лікарні. Ось таке воно, Наталчине щастя - нещастя…

Лариса Прудка-Косенко

м. Кривий Ріг, Дніпропетровська обл.

Народилася я 18 березня 1962 року у простій українській родині. Маю дві вищі педагогічні освіти. Довелося працювати вихователем у дитячому садочку, вчителем хімії, географії та народознавства, а також вчителем початкових класів. Згодом «доросла» й до посади методиста відділу освіти.

Дуже люблю поезію, народну українську пісню, квіти. Я можу милуватися квіточками годинами. Відчуваю щиру добру душу людини. Люблю відвертих, чесних, простих трударів. Спілкування з дітками приносить мені справжнє задоволення!

Вже 9 років перебуваю на пенсії за інвалідністю, маю обмеження в пересуванні, але зі мною завжди поруч мій коханий чоловік Микола Андрійович, вірна подруга Ірина, яка мене підтримує, хороші сусіди, колишні колеги, мої учні.

Я дуже щаслива людина, бо доля подарувала мені зустріч і знайомство з «Саквояжем»! Це всенародна газета. Я пишаюся нашою дружбою!

Друкуюся в газеті «Саквояж» з 2015 року.