Главная › Новости

Про що нагадали унікальні фотографії з села Ситного 1941 року

Опубликовано: 23.10.2018

Які б ми не були гонорові, мовляв, все знаємо, але минуле, виявляється, має ще чимало цікавих і невідомих широкому загалу сторінок. Це підтвердило недавнє перепоховання останків полеглих у 1941 році біля Ситного червоноармійців. У результаті більш детального дослідження подій червня 1941 року на теренах нашого району з’ясувалося кілька нових фактів того часу. Про це йшлося під час круглого столу у редакції газети, ініційованого Євгеном Гудимою, за участю краєзнавця Володимира Ящука, історика Василя Ярмуся, директора районного історичного музею Олесі Шикало.

Свого часу у Ситне приїхало троє пошуковців (з Москви, Санкт-Петербурга, Одеси) з металошукачем, розпочав круглий стіл Євген Гудима, – очевидно, у них були якісь підстави тут шукати щось із часів Другої світової. Але ретельно озна­йо­мившись із місциною, дій­ш­ли висновку, що це не те село, церква не та… Тож фотографії, які мали, «за­ки­нули» в Інтернет. Там їх знайшов уродженець Гайків-Ситенських (Ситненська сільрада), працівник «Ра­ди­вилівгазу» Віталій Загоруйко. Скачав. І стала оживати історія…

Розпочавши війну 22 червня, фашисти буквально за кілька днів уже були на теренах нашого краю. Що­правда, просувалися вони не парадними колонами, а з запеклими боями.  Але не лише на цьому ак­центували учасники круг­лого  столу. Василь Ярмусь навів такий факт. Іван Кава­лерідзе, режисер Київської кіностудії «Українфільм», ос­новоположник українського історичного фільму,  влітку 1941 року знімав у Карпатах фільм «Пісня про Довбуша» (за сце­на­рієм Любомира Дмитерка). Коли почалася війна, знімальна група вирушає у Київ. До Ситного вони добралися, і тут змушені були спинитися на кілька днів  – через воєнні дії. Іван Кава­лерідзе квартирував у Тома­шевських. Чому саме в них? Як пригадує Микола Томашевський, його батько був авторитетним і шанованим чоловіком у селі, тому й обирався головою сільради. Очевидно, це і зіграло вирішальну роль у «квартирному» питанні Івана Кавалерідзе. До Києва знімальна група (27 чоловік) з ним на чолі діставалася пішки, тож додому режисер втрапив аж 20 вересня 1941 року.

      І це закономірно. Усе було паралізовано війною. Тривали запеклі бої. Про це свідчать і повідомлення Радінформбюро. Так, 26 червня перед 12 танковою дивізією поставлено завдання форсувати річку Слонівку біля Лешнева і  в подальшому нас­тупати на Берестечко. На цей час в обох полках цієї радянської дивізії було не більше 75 танків, але і вони не могли бути усі використані – через бо­лотисту місцевість. Бойові дії за оволодіння Лешневом і висотою 241 почалися успішно і до 14 год. 6  танків відбили висоту, а піхота, форсувавши річку, підійшла до Лешнева, який підпалила радян­ська ж артилерія. Але в цей час починаються дії авіації противника. До 20 год. було понад 20 нальотів бомбардувальників на частини ди­візії і її тили. Через відсутність радянської авіації німецькі літаки літали дуже низько. Дивізія заз­нала багато втрат, зокрема, вона не дорахувалася танків: КВ – 5 шт., Т-34 – 18, БТ-7 – 10 шт. І більше сотні особового складу. Давалися взнаки неузгодженість дій різних підрозділів (стрілецьких, артилерійських, танкових, авіаційних), відсутність на­дійного матеріально-тех­нічного забезпечення тощо.

      А 28 червня 12 танковій дивізії поставлено завдання спільними діями з 7 мото­стрілецькою дивізією і 34 танковою розгромити угру­повання противника в ра­йоні Дубно. Бойові дії розгорталися наступним чином. Фашисти, пропустивши частини 34 танкової дивізії і авангард 7 мотострілецької через Ситне, спинили всі інші частини і почали оточувати 7 мотострілецьку ди­візію. Її командир, бачачи складне становище, просить допомоги у командира 8 меха­нізованого корпусу. Той ви­рішує увести у бій танки 12 танкової дивізії. До 20 радянських танків ввійшли у Ситне, про­тивник через деякий час замкнув за ними прохід.  Командир 8 мех­корпусу, оцінивши несп­рият­ливу обстановку, розпо­рядився ви­хо­дити із бою. Відступаюча колона штабних і транспортних ма­шин справа прикривалась рештою танків, вступивши у бій танк генерал-майора Ти­мофія Мі­шаніна був підбитий і спа­лахнув. У цьому бою були убиті генерал-майор Мі­шанін і на­чальник зв’язку майор Крутієв.  У ніч на 29 червня дивізія відводиться в район Підкаменя.

     Командувач 8-го мех­кор­пусу генерал-лей­те­нант Дмит­ро Рябишев у сво­їй книзі “Перший рік війни” зга­дував: «Коли вийшли з-під артобстрілу і зупи­ни­лися, я виліз із танка і не взнав бро­ньованого дру­га: башту закли­нило, дуло гар­мати пош­код­жене… На бро­ні ми на­ра­ху­вали 16 прямих влу­чень сна­рядів. На щастя, ходова частина і ке­ру­вання були справні, ма­шина могла рухатися сво­їм ходом. Пересівши в танк “КВ”, я пос­пішив на командний пункт кор­пусу, який про­дов­жу­­вав зали­ша­­тися на уз­ліссі пів­ден­но-за­хід­­ніше Сит­ного. Там з ра­дістю поін­фор­мував на­чаль­ника штабу про успіш­ний прорив і, зро­бивши необ­хід­ні роз­по­ря­д­ження, не­гай­но поп­ря­мував до центру зроб­леного нами пролому на шосе Броди – Дубно.

      Тут мені незабаром повідомили сумну звістку: загинув генерал Мішанін. Я наказав комісару дивізії вивезти тіло генерала з поля бою. Але, як стало відомо пізніше, наказ виконати не змогли, незважаючи на всі вжиті заходи». Радянські війська і їх командири проявляли вражаючі зразки само­пожертви, не раз створюючи для противника критичні ситуації.  Це док­ладно описується і в німецьких джерелах, скажімо, у скачаних з Інтернету В. Загоруйком німецькомовних спо­гадах згадуються населені пункти теат­ру бойових дій: Дубно, Кременець, Щуровичі, Тарнавка, Середнє, Іванівка, Пустоіванне, Жовтневе (тоді Пляшева), Ситне, Рудня, Верба… Начальник генштабу сухопутних військ Німеччини генерал Гальдер у своєму службовому щоденнику 27 червня записав: “На фронті групи армій “Південь” тривають важкі бої. На правому фланзі 1-ї танкової групи 8-й російський меха­нізований корпус глибоко вклинився в наше роз­ташування і зайшов у тил 11-ї танкової дивізії. Це вкли­нення противника викликало великий безлад в нашому тилу між Бродами і Дубно”. За підсумками бою біля Ситного 12 танкова дивізія зазнала таких втрат: КВ – 6 шт,, БТ-7 – 7, Т-26 – 11, Т-34 – 15, БА-10 – 15, БА-20 – 3, 37 мм гармат – 8, 152 і 122 мм гаубиць – 8 шт., вантажних машин – більше 190. Це – техніка. А скільки  людей (війсь­кових) загинуло! Як з одної, так і з іншої сторони. І це лише один бій.

      Як наголосив на круг­лому столі Євген Гудима, до­рога від Горгулів (Михай­лівська сільрада) до Сит­ного і від Ситного до Гранівки, за свідченнями старожилів цих сіл, оче­видців цих подій, була встелена трупами. В умо­вах активних бойових дій, звісно, не усі з полеглих бу­ли належним чином по­ховані. Тому й досі на автодорозі Київ – Чоп біля Котів і Табачуків ми по­жи­наємо наслідки цієї війни, як зауважив Євген Петрович, у вигляді регулярних ДТП, під час яких гинуть люди. Хтоз­на, може, тим самим душі тут убієнних у роки війни закликають живих якимось чином вшанувати їх пам’ять.

      Володимир Ящук прийшов на круглий стіл із уривками  спогадів про події 72-річної давності Григорія Пенежка (“Записки со­ветского офицера”) і бри­гадного комісара, замполіта 8-го механізованого корпусу Ми­коли Попеля. Про запеклість боїв свідчить і такий вражаючий фрагмент:

      «…вгорі в сонячній блакиті щось раптом сталося: начебто розійшлося густе фіолетове чорнило. Гігантські фіолетові стрічки проштрикують небо, згинаються над нашими танками, що мчали в атаку. Зліва, звідти, де все бризкає сонцем, доноситься гуркіт, зда­ється, що там скидають лис­тове за­лізо, і близь­ко від мене свистить сна­ряд, що про­літає в бік лісу.

      Тепер яс­но. Німці в селі Ситне. Вогнем з міс­ця зустріли вони нашу ата­ку. Вже не чутно ок­ре­мих пострілів – вони зли­ли­ся в при­го­лом­шу­ю­чий гуркіт. Ось уже наші танки відокремлює від села тільки вузька зелена смужка. Кілька танків застигло на бігу. Одні горять, інші стоять, оповиті блакитним прозорим димом. Що залишилися в строю, стрімко мчать до густолистних садів села, які зустрічають їх впритул гар­матними пострілами. По землі від села знову пройшов глухий гул. Ми завмерли, побачивши пот­ворні жахливі машини яскра­вожовтої, тигрової роз­ма­льовки, що показалися із са­дів Ситного. Вони повільно ко­тилися в нашу сторону, виблискуючи полум’ям пост­рілів».

     …Звичайно, однією га­зет­ною публікацією немож­ливо дати вичерпні відповіді навіть щодо цих сторінок на­шої минувшини. Темою цією зацікавилася директор районного історичного музею Олеся Шикало. Очевидно, музейними працівниками її буде розвинуто і більш ґрунтовно досліджено, аби і ми, і наші нащадки знали, яким чином котилося нашим краєм колесо історії. Колесо нещадне, кровопролитне…

       Загалом круглий стіл пройшов цікаво і підтвердив актуальність теми. Про це також свідчить і той факт, що днями у передачі одного із центральних українських телеканалів теж йшлося власне про ці сторінки нашої історії, а ще наголошувалося, що лише з радянської сторони у цьому запеклому протистоянні було 865 танків КВ і Т-34, а також чимало іншої бойової техніки.

А Василя Ярмуся події 72-річної давності надихнули на такі поетичні рядки:

В село постукала війна Через семидесятків років, Коли стояла тишина Й життя ішло своїм потоком. Виднівсь прозорий небосхил І неозоре поле орне, Горби занедбаних могил Під Ситном пошуковець горне. Шматки іржавої землі, Що переплетені  з залізом, Рови, траншеї, бліндажі – І прах солдатів, сімох, знизу.   Озвалась вітром давнина, Сумним війнула відголоссям… В серця постукала війна, Що відійшла, здавалось досі. В червневий 41-й рік Земля гула в ударах грому, Тут на краю села був бій – Бійці тримали оборону. В вогні пшеничнії поля, Вода у річці геть червона, Зруйновано вже півсела І труни, згарища довкола. Чи міг боєць це все знести? Коли наш край – одна руїна? Не відступив, поліг. Прости Їх всіх, полеглих, Україно! Згадавши 41-й рік, В скорботі голови схилили, Полеглих пом’янули всіх – Поклавши квіти до могили…  30.06.2013р.  Матеріали підготував журналіст Василь СЕМЕРЕНКО

(Радивилівська районна газета «Прапор перемоги», стаття «Й досі даються взнаки наслідки цієї війни»).